Саме на це запитання намагається відповісти Джон Ролз, професор філософії Гарвардського університету, у своїй праці «Теорія справедливості» (1971 p.), яка помітно сприяла розвитку політологічних досліджень.
У Сполучених Штатах політична філософія не відрізняється від філософії моралі, вона є її складовою частиною; саме ця безперервність між етикою й політикою насамперед впадає в око, коли читаєш наукові твори Ролза, який ставить запитання: чи слід змішувати справедливе й корисне? Це давня проблема, на яку утилітаризм, устами своїх представників Бентама (1748 — 1832 рр;) і Джона Стюарта Міла (1806 — 1873 pp.) дає ствердну відповідь. У цих доктринах корисне стає самим принципом оцінки і сутністю справедливості. Хоч і не слід карикатуризувати моральний утилітаризм, хоч інтерес і може перетворитися на альтруїзм (Міл), одначе принцип корисності, не будучи фундаментально «цинічним», стає критерієм справедливості.
Ролз показує, що ані справедливість не можна змішувати з корисністю, ані рівність — із суспільним добробутом. Кількість задоволених бажань не може правити за норму і відкриває дорогу певній розбещеності або відхиленням від норми. Справді, з погляду утилітариста, важить не якість утіх, а досягнення загального добробуту, що може супроводжуватися усуненням свободи, оскільки слід брати до уваги тільки користь. Указуючи на двозначність утилітаризму, Ролз віддає перевагу кантіанському натхненню, яке моделює і наповнює змістом його теорію справедливості, що спрямована на суб’єкта, мислимого як автономний і раціональний, як спроможний самостійно визначати закон, якому він підкориться. Отже, саме ідея автономності лежить у основі справедливості: визначення людини як раціональної істоти. Справедливість, що аж ніяк не зводиться до корисності й не ототожнюється з утіхами, /570/ які приносить ця остання, означає те, що обирають вільні, раціональні, автономні особи, підкоряючись своєму власному законові.
В цій етичній перспективі Джон Ролз удається до художньої вигадки і повертається до гіпотези, такої близької теоретикам XVIII сторіччя, про контракт між особами, змушеними обирати правила майбутньої спілки: він уявляє собі гіпотетичну ситуацію, де кожен обирає те, що має універсальну цінність (ця ідея універсальності — кантіанська). Виходячи з яких принципів ці діяльні особи, ще не маючи уявлення про свої окремі інтереси, приречені приймати рішення під «покривом незнання», не уявляючи собі своє майбутнє місце в суспільстві, знайдуть порозуміння? Не забуваймо, що вищеназвані принципи мають правити за фундаментальні норми побудови підвалин суспільства. «1) Кожна особа має рівне право на найоб’ємнішу сукупність фундаментальних свобод; ці свободи однакові для всіх [...] 2) Соціальні та економічні нерівності повинні задовольняти дві умови: вони мають а) давати найбільшу можливу вигоду індивідам, які перебувають у найнесприятливішому становищі, й б) асоціюватися з функціями та позиціями, відкритими для всіх за умов однакового доступу» 1.
1 RAWLS J. «Une conception kantienne de l’égalité», in «La pensée américaine contemporaine», RUF, p. 315.
Якщо перший принцип вимагає рівності в наданні прав, то другий вимагає, щоб соціально-економічні нерівності були справедливими за певних умов. Отже, другий принцип дозволяє Ролзові уникати пасток еґалітаризму. Що ж таке справедливість? Досліджуючи це питання, Ролз спрямовує свою головну увагу не на абсолютну рівність, а на рівновагу та розподіл вигод і ресурсів, рівновагу, яка утримується завдяки забезпеченню особливих обставин з метою ґарантувати кожному максимум свобод і вільний доступ до стану активного громадянина. Саме такий гнучкий розподіл суспільних обов’язків та ролей, організований на користь тих, хто перебував в найменш вигідному становищі, і визначає справедливість.
Чому «Теорія справедливості» має таку славу і справила такий великий вплив на розвиток політичної теорії? Бо вона кладе початок важливому принципові, згідно з яким економічні вигоди мають розподілятися в такий спосіб, щоб люди, поставлені в найменш сприятливі умови, могли здобути собі більше економічних /571/ ресурсів, аніж за будь-якої іншої системи. Ідея Ролза спричинилася до багатьох дискусій, як про те пише Чарлз Лармор, професор Колумбійського університету в Нью-Йорку: «Одні вважають, що ця система надміру сувора до тих, хто має досить клепки в голові, аби нагромадити великі багатства. Інші думають, що цей принцип не досить еґалітарний» 1.
1 LARMORE С. in «Le Monde», 28-02-1992.
Хоч би як воно там було, але аналіз Ролза заслуговує високої оцінки бодай за те, що в ньому зроблено очевидний наголос на доцільності дебатів і дискусій. Згода між партнерами (в гіпотетичній контрактній ситуації) — ось що перебуває біля джерел принципів справедливості (не плутаймо цю згоду з універсальною комунікацією та раціонально вмотивованою згодою, тобто з поняттями, які пропонує Ю. Габермас).
Подаємо текст Ролза, де цей мислитель аналізує два принципи, що їх суб’єкти виділяють у гіпотетичній ситуації, намагаючись запровадити норми, які годилися б для функціонування суспільства. Пригадаймо, що Ролз формулює новий «суспільний контракт» (вільні й раціонально мислячі особи обирають правила майбутньої спілки). Він уявляє асамблею вільних людей, які зібралися, щоб визначити принципи, які керуватимуть структуруванням суспільства і насамперед розподілом істотних вигод (свобод, прав тощо). Партнери приймають рішення під «покривом незнання», тобто не уявляючи собі своєї майбутньої ситуації. Це кантіанські особи, залучені до діяльності у сфері моралі, які мають зробити фундаментальний вибір «суспільного договору», що організує громаду. Читач зможе порівняти теми, які опрацьовував Габермас, із темами Ролза.
СУСПІЛЬНИЙ ДОГОВІР
«Моя мета в тому, щоб запропонувати концепцію справедливості, яка узагальнює і доводить до найвищого рівня абстракції добре відому теорію суспільного договору, яку, серед багатьох інших, зокрема розробляли Лок, Русо і Кант. Щодо цього останнього, то ми не повинні думати, що початковий договір укладається з метою організувати якесь особливе суспільство або запровадити специфічну форму врядування. /572/ Нами радше керує та ідея, що принципи справедливості, дійсні для базової структури суспільства, є об’єктом початкової згоди. Це принципи, які можуть бути прийняті вільними й раціонально мислячими особами, що хочуть сприяти своїм власним інтересам і перебувають у початковому становищі рівності, і які, на думку цих осіб, мають визначити фундаментальні правила існування їхньої спілки. Ці принципи повинні лягти в основу всіх внутрішніх угод; вони визначають форми соціального співробітництва, які можуть виникати, і форми управління, що можуть бути запроваджені. Саме такий спосіб підходу до принципів справедливості я називаю теорією природної справедливості.
Отже, ми повинні уявити собі, що люди, які втягуються в процес соціального співробітництва, обирають разом, одним колективним актом, ті принципи, що мають зафіксувати їхні основні права та обов’язки і визначити правила розподілу соціальних вигод. Люди мають наперед вирішувати, згідно з якими правилами збираються вони залагоджувати свої взаємні претензії і якою має бути основоположна хартія суспільства. Як ото кожна особа повинна вирішувати, вдаючись до раціональних роздумів, що для неї добре, а що погано, тобто шукати для себе систему раціональної поведінки, так і група людей має вирішувати, раз і назавжди, що саме, в межах їхньої спільноти, слід вважати справедливим, а що — несправедливим. Вибір, зроблений розумними істотами в цій гіпотетичній ситуації однакової свободи, визначить принципи справедливості — за того очевидного й необхідного припущення, що проблема, поставлена вибором, має своє розв’язання. [...]
Я припускаю, що особи, які ухвалюють рішення в цій початковій ситуації, можуть обрати два дуже різні принципи. Перший вимагає рівності в наданні основних прав та в розподілі обов’язків. Другий ставить за умову, що соціально-економічні нерівності, наприклад, нерівності щодо багатства та влади, визнаються справедливими лише в тому випадку, якщо натомість вони дають кожному певні вигоди, а передусім людям, які перебувають у найменш сприятливому становищі. Ці принципи виключають визнання справедливими інститутів за допомогою аргументу, згідно з яким злигодні певних людей урівноважуються зростанням загального сукупного добра. В деяких випадках може бути доцільним, щоб одні люди бідували для того, аби процвітали інші, але таке становище не є справедливим. І навпаки, немає несправедливості в ситуації, коли менше число людей одержує вигоди більші за середні за умови, що це водночас поліпшує становище найменш забезпечених. Інтуїтивна ідея тут така: оскільки добробут кожного залежить від системи співробітництва, без якої ніхто не зможе задовільно існувати, розподілення /573/ вигод має здійснюватися так, щоб заохочувати кожного учасника до добровільної співпраці, включаючи й найменш забезпечених Два згадані мною вище принципи, як здається, становлять справедливу основу, на якій ті, кому випав ліпший жереб чи кому більше поталанило на терені соціального успіху — а це, як ми вже мали нагоду переконатися, не залежить від їхніх природних переваг, — можуть сподіватися на добровільну співпрацю інших учасників; ідеться про ту ситуацію, коли добробут усіх залежить від успішного застосування системи співробітництва. Саме до цих принципів ми прийшли, коли стали шукати концепцію справедливості, яка усувала б можливість використання випадковостей, пов’язаних із природними або соціальними перевагами, як козирів у одержанні політичних та суспільних вигод. Ці принципи виражають те, до чого ми приходимо, коли нехтуємо аспекти соціального життя, які, з погляду моралі, слід визнати довільними».
Джон РОЛЗ. «Теорія справедливості». (John RAWLS. «Théorie de la justice», Le Seuil, 1971 — 1987, pp. 37 — 38, 41).