У 1917 р. влада в Україні певний час належала Центральній Раді, яка частково реформувала судову систему царської Росії, але щодо організації та діяльності присяжних і приватних повірених не було внесено ніяких змін.
Першим законодавчим актом радянської влади в Україні з питань судоустрою і судочинства була постанова Народного секретаріату Української Народної Республіки "Про введення народного суду" від 4 січня 1918 р., що в цілому дублювала положення Декрету про Суд № 1 1917р., у статті 3 якого говорилося, що обвинувачами і захисниками, які допускалися до участі у справі на стадії попереднього слідства, були всі незганьблені громадяни чоловічої та жіночої статі, які користувалися цивільними правами'''1. У статті 18 постанови вказувалося, що "обвинувачами і захисниками в суді і на попередньому слідстві можуть бути усі громадяни, які досягли 18 років"-. Як зазначав М.О. Чельцов, за першими декретами захист допускався на будь-якій стадії, але в період інтервенції це право було обмежене. Характерною рисою забезпечення права па правову допомогу була широка участь громадськості. У кримінально-процесуальній літературі така допомога одержала назву - інститут загальногромадянського обвинувачення і захисту/
Узагалі ставлення до інституту захисту в XX ст. у нашій країні було не завжди однаковим. Так, під час громадянської війни 1918—1920 рр. було прийнято нормативні акти, які фактично ліквідували інститут адвокатури в Україні (постанова Народного секретаріату "Про введення народного суду" від 4 січня 1918 р.; Положення про революційні трибунали, затверджене 23 лютого 1918 р.і; Декрет Ради Народних Комісарів України "Про суд" від 14 лютого 1919 р.; Тимчасове положення про народні суди і революційні трибунали УСРР, прийняте Раднаркомом України 14 лютого 1919 р.; Декрет Раднаркому України "Про трудову повинність спеціалістів по судовій частині" від 16 квітня 1919 р.). В Україні було організовано колегії правозаступників, члени яких обиралися з громадян, що відповідали вимогам, встановленим для виборців, і перебували на державній службі. Питання про допуск захисника до участі в досудовому слідстві було винесено на розгляд слідчого.
У цей період в Україні починається активне втручання державних органів у діяльність адвокатури, зокрема керівництво адвокатурою в різних формах державними структурами. Нарком юстиції УСРР М.О. Скрипник виступав проти надання адвокатурі автономії, за встановлення над нею судового нагляду.
Крім того, адвокатура політизувалася і керувалася насамперед не інтересами клієнта, а політичними інтересами. Це призвело до правової незахищеності громадян, зокрема у політичних процесах, в Україні, коли захист перетворився на формальну процедуру60.
Певні зміни інститут адвокатури зазнав у зв'язку з прийняттям Кримінально-процесуального кодексу (КГІК) УСРР 1922 р. У ньому зазначалося, що обвинувачення на суді підтримується прокуратурою. Потерпілому право обвинувачення надається лише у випадках, встановлених законом (ст. 8). Статті 55, 56, 57 регламентували коло осіб, які могли виступати як представники потерпілого, цивільного позивача і захисники обвинуваченого''1. КГІК УСРР 1922 р., посилюючи роль прокурора у кримінальному процесі, одночасно послаблював значення інших осіб у наданні правової допомоги потерпілому, тобто поклав початок підпорядкуванню інтересів потерпілого інтересам держави. Цим самим нормативним актом надання обвинуваченому допомоги захисника передбачалося лише на судових стадіях. 06- меження в реалізації права па захист у кримінальному судочинстві були пов'язані зі структурно-організаційними змінами адвокатури.
За відносно короткий час організація адвокатури змінювалась кілька разів:
• адвокатура загальногромадянська, за якої кожний непорочний громадянин міг виступати в суді як захисник (Декрет про Суд № 1);
• адвокатура посадова, за якої адвокати були посадовими особами держави (Тимчасове положення про народні суди і революційні трибунали);
• адвокатура як громадська організація на засадах самоврядування, що перебувала під контролем державних органів (Декрет про Суд № 2).
Реорганізація адвокатури великою мірою обґрунтовувалася необхідністю контролю за суб'єктами захисту в кримінальному судочинстві.
2 жовтня 1922 р. після обговорення Всеукраїнським центральним виконавчим комітетом було прийнято законопроект про реформування колегій правозаступників як Положення про адвокатуру Української СРРМ. На його підставі Наркомат юстиції УСРР затвердив 14 листопада 1922 р. Інструкцію про організацію губернських колегій захисників при губрай-нарсудах, а 27 грудня 1922 р. — Положення про консультації для надання юридичної допомоги населенню, що організовуються колегіями захисників.
Відповідно до цих документів було створено нові адвокатські органи, які відрізнялися ширшими правами самоврядування. Але водночас Наркомат юстиції був наділений дуже широкими повноваженнями щодо контролю за діяльністю колегій захисників.
Колегії захисників з перших років існування намагалися підвищити престиж і авторитет своєї професії. Так, у 1923 р. Київська колегія захисників прийняла звернення до членів колегії, яке містило норми професійної етики'. У 1926 р. Харківська губернська колегія захисників звернулася до Раднаркому УСРР з пропозицією про зміну назви "колегія захисників" на "колегія адвокатури". Але через негативне ставлення до дореволюційної та закордонної адвокатури ця пропозиція не знайшла підтримки.
З кінця 20-х років XX ст. висловлювалися заперечення щодо цього кримінально-процесуального інституту. Участь захисника на досудовому слідстві заперечував А.Я. Вишинський, мотивуючи це недостатньо високою і довершеною технікою нашого слідчого апарату, з одного боку, і неможливістю очікувати ідеально-суспільний підхід у виконанні взятого на себе обов'язку захисту — з іншого.
У цей час серед юристів розгорнулася дискусія щодо шляхів реорганізації колегій захисників, у результаті якої сформувалося п'ять позицій:
1)необхідно скасувати існуючий інститут адвокатури і запровадити колегії правозаступників, які б утримувалися за рахунок держави;
2)момент для остаточного одержавлення адвокатури ще не настав, і тому колегії захисників повинні бути реорганізовані в інститут державної адвокатури зі скасуванням приватних кабінетів і запровадженням державних адвокатських конто]) на засадах госпрозрахунку та самоокупності;
3)перетворення адвоката на державного чиновника суперечить основнії"! ідеї адвокатури, однак у зв'язку з необхідністю юридичного обслуговування державних і колективних установ необхідно створити кооперативні артілі адвокатів із самостійними адвокатськими конторами;
4)юридичні консультації повинні бути реорганізовані в колективні кабінети захисту, які б поступово витіснили існуючу індивідуальну форму діяльності адвоката;
5)доцільно залишити існуючу форму організації колегій захисників.
У результаті дискусії 12 вересня 1928 р. колегія Наркомюсту УСРР прийняла постанову "Про реорганізацію колегій захисників"70, згідно з якою робота членів колегій захисників була переведена на колективні форми організації, а приватна адвокатська практика ліквідована.
У новому Положенні про судоустрій від 11 вересня 1929 р.було передбачено, що колегії захисників працюють при окружних судах і діють як на підставі цього Положення, так і на підставі наказів і розпоряджень Наркомюсту України. Відповідно до цього 20 жовтня 1929 р. Наркомюст УСРР затвердив Положення про колективні форми роботи колегій захисників.
За першими підсумками ліквідації приватної адвокатської практики і переходу колегій захисників на колективні форми роботи вважалося, що цей досвід себе виправдав. У юридичних виданнях того часу зазначалося, що колективні методи діяльності колегій захисників дали можливість усунути з їх складу "чужі" елементи (було виключено 14 % від загальної кількості членів колегій, розширити коло громадян, яким надавалася юридична допомога, сконцентрувати в колективах усю роботу з правового обслуговування державних установ і організацій. Водночас кількість захисників скоротилася з 3197 осіб у 1929 р. до 1884 — у 1931 р.
26 квітня 1932 р. Наркомюст УСРР запровадив систему госпрозрахунку, за якою кожна юридична консультація колегії перетворювалася на госпрозрахункову бригаду77. Зміст цієї системи полягав у тому, що консультаціям давався фінансовий план, який передбачав контрольну суму прибутків. Така система фактично діяла до 90-х років XX ст.
Після прийняття 5 грудня 1936 р. Конституції (Основного Закону) СРСР 16 серпня 1939 р. Раднарком СРСР затвердив Положення про адвокатуру СРСР78. Ним були визначені завдання адвокатури, керівництво її діяльністю, структура і порядок прийому та виключення з колегії адвокатів, дисциплінарна відповідальність. У цьому Положенні термін "захисник" не вживався, натомість було введено терміни "адвокатура" і "адвокат". Повернення до вживання цих термінів було схвально зустрінуте переважною більшістю працівників юстиції.
У цей час місце і роль адвокатури були зведені нанівець прийняттям деяких нормативних актів, які обмежували права громадян. Так, Постановою Президії ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р. "Про порядок ведення справ про підготовку або вчинення терористичних актів" усувалась участь захисника навіть у суді. Аналогічний порядок був запроваджений 14 вересня 1937 р. у справах про шкідництво та диверсії"'. Негативну роль відігравали також так звані "Особлива нарада", "трійки", "двійки", які розглядали справи без адвоката.
Друга світова війна внесла істотні корективи в роботу адвокатури України. 22 червня 1941 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ "Про воєнний стан", згідно з яким у місцевостях, переведених на воєнний стан, усі спра
ви про злочини стосовно порушення громадського порядку та державної безпеки передавалися на розгляд військових трибуналів. Справи розглядалися у складі трьох постійних членів суду, як правило, без прокурора й адвоката, вироки касаційному оскарженню не підлягали. 25 грудня 1941 р. Наркомюст СРСР у листі "Про призначення захисту на вимогу судів" встановив порядок виділення адвокатів для захисту обвинувачених у справах, що розглядалися військовими трибуналами і загальними судами. В умовах війни адвокатські колегії значно розширили перелік безкоштовної допомоги.