Повоєнні роки поставили перед адвокатурою завдання насамперед поповнити втрачені адвокатські кадри. Іншим завданням стало підвищення професійного рівня адвокатів.
У квітні 1956 р. Мін'юст СРСР визнав за необхідне переглянути чинне Положення про адвокатуру СРСР, і, як результат цього, відділом адвокатури Мін'юсту СРСР був розроблений новий проект Положення. Однак законодавець пішов шляхом децентралізації адвокатури. Зокрема, у грудні 1958 р. Верховна Рада СРСР затвердила Основи законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік, Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік, Основи кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік. Відповідно до цього Верховна Рада УРСР ЗО червня 1960 р. прийняла Закон про судоустрій Української РСР, а 28 грудня 1960 р. затвердила нові Кримінальний та Кримінально-процесуальний кодекси з уведенням їх у дію з 1 квітня 1961 р. Ці нормативні акти стали правовою основою для деяких змін у правовому статусі адвокатури. Так, адвокат допускався до участі у розгляді будь-якої кримінальної справи. Крім того, якщо до цього адвокат мав можливість брати участь у справі лише в суді, то тепер захисник одержав можливість брати участь на попередньому слідстві з моменту оголошення обвинуваченому про закінчення слідства і пред'явлення йому всіх матеріалів справи для ознайомлення. У справах про злочини неповнолітніх та осіб, які через свої фізичні чи психічні вади не могли самі здійснювати своє право на захист, захисник допускався з моменту пред'явлення обвинувачення. Було розширено перелік випадків обов'язкової участі захисника в розгляді справ у суді.
На підставі зазначених нормативних актів Мін'юст УРСР розробив проект Положення про адвокатуру, який Верховна Рада затвердила 25 вересня 1962 р.
У серпні 1972 р. Указом Президії Верховної Ради УРСР "Про внесення змін і доповнень до Кримінально-процесуального кодексу Української РСР" було розширено участь захисників на попередньому слідстві. Тепер захисник мав змогу брати участь у будь-якій справі з моменту пред'явлення обвинувачення, якщо прокурор винесе відповідну постанову.
І все ж говорити про ефективність діяльності адвокатури в той час не молена — через нехтування принципами демократії, порушення прав людини, декларативність основних законодавчих актів. Як у теорії кримінального процесу, так і в практичній діяльності правоохоронних органів був зведений практично в абсолют пріоритет захисту державних і суспільних інтересів перед правами громадянина та конкретної особи. Це була офіційна позиція держави, що знайшло безпосереднє відображення в Конституції СРСР 1977 р., у тексті якої основні права та свободи громадян містяться у главі 7 після викладу положень про політичну й економічну системи, соціальний розвиток і культуру та ін.
УРСР було закріплено, що для надання юридичної допомоги громадянам і організаціям діють колегії адвокатів. У зв'язку зі зміною законодавства було прийнято нове Положення про адвокатуру, затверджене Верховною Радою УРСР 1 жовтня 1980р. Тривала відсутність законодавчої регламентації участі адвоката на досудових стадіях спричинила те, що в цілому теоретичні дослідження були присвячені проблемам правового становища адвоката в судових стадіях. У роботах, присвячених участі адвоката на досудовому слідстві, аналізувалися лише деякі аспекти його кримінально-процесуальної діяльності як захисника, тактичні прийоми захисту.
Характеризуючи співвідношення прав учасників кримінального процесу і суспільних інтересів, підкреслимо, що за загальним правилом особисті інтереси визнавалися такими, що заслуговують задоволення, і тому закріплювалися в законі у вигляді так чи інакше гарантованих суб'єктивних прав, якщо вони відповідали суспільним інтересам або не суперечили їм. Інші особисті інтереси законом не визнавалися і, відповідно, захистом з боку держави не забезпечувалися.
Узагалі політичний режим України часів радянської влади не дуже поважав особистість, що не могло не позначитися на спрямованості та змісті кримінального процесу. Сформований у ті роки, він ще багато в чому зберігся у чинному кримінально-процесуальному законодавстві та практиці його застосування.
У другій половині 80-х років XX ст. було зроблено перші кроки до оновлення правової основи державного та суспільного життя України. Так, 13 листопада 1989 р. Верховна Рада СРСР прийняла нові Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про судоустрій, відповідно до яких значно розширювалася сфера діяльності адвоката у кримінальному процесі. Тепер участь захисника гарантувалася вже на попередньому слідстві з моменту затримання, арешту чи пред'явлення обвинувачення. Було розширено перелік випадків обов'язкової участі захисника на попередньому слідстві; значно розширено права захисника.
У зв'язку з переходом економіки країни на ринкові відносини та введенням різноманітних форм власності змінились і форми юридичної допомоги підприємствам, установам, організаціям та окремим особам. Особливо гостро постала проблема організаційного оформлення адвокатури, що, нарешті, вирішило б питання її незалежності. 20—22 вересня 1990 р. у м. Києві відбувся установчий з'їзд адвокатів республіки, на якому було утворено Спілку адвокатів України — незалежну, самоврядну організацію, метою якої відповідно до прийнятого з'їздом статуту стало об'єднання зусиль адвокатів республіки для формування демократичної правової держави; підвищення рівня юридичної допомоги, що надається громадянам, установам, організаціям, у тому числі іноземним фізичним і юридичним особам, ролі й авторитету адвокатури в суспільстві та державі; сприяння законодавчому закріпленню індивідуальної, приватної адвокатської діяльності; досягнення адвокатурою повної самостійності і самоврядування; захисту адвокатурою професійних прав і соціальних інтересів адвокатів, їх честі та гідності; поширення історичних традицій української адвокатури; розвитку і поглиблення міжнародних зв'язків адвокатів тощо.
19 грудня 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон "Про адвокатуру", який мав на меті піднести роль адвокатури в суспільстві як одного з гарантів забезпечення конституційних прав і свобод громадян.
Проте час спливає, і правозастосовна практика виявила певні недоліки зазначеного закону. У ситуації, коли реформується все законодавство держави, законодавство про адвокатуру не може стояти на місці.