Дотриманню прав та свобод людини присвячено цілу низку міжнародпо-правових документів:
• Статут Організації Об'єднаних Націй, який був ухвалений у Сан-Франциско 26 червня 1945 р. і набрав чинності 24 жовтня 1945 р.;
• Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю 0011 ] 0 грудня 1948 р.;
• Конвенція про захист прав і основних свобод людини, прийнята державами — членами Ради Європи 4 листопада 1950 р.;
• Мінімальні стандартні правила поводження з в'язнями, затверджені 1 Конгресом ООН з профілактики злочинності і поводження з в'язнями ЗО серпня 1955 р.;
• Міжнародний пакт про громадянські і політичнії права, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р.;
• Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1 966 р.;
• Резолюція 78 (8) Комітету міністрів Ради Європи про юридичну допомогу і консультації від 2 березня 1978 р.;
• Рекомендація К (81) 7 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам відносно шляхів полегшення доступу до правосуддя від 14 травня 1981 р.;
• Рекомендація II (84) 5 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам відносно принципів цивільного судочинства, спрямованих на вдосконалення судової системи від 28 лютого 1984 р.;
• Декларація про основні принципи правосуддя для жертв злочину і перевищення влади, прийнята Організацією Об'єднаних Націй 29 листопада 1985 р.;
• Загальний кодекс правил для адвокатів країн Європейського Співтовариства, прийнятий у жовтні 1988 р.;
• Звід принципів захисту всіх осіб, підданих затриманню чи ув'язненню в будь-якій формі, затверджений Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1988 р. №43/173;
• Основні положення про роль адвокатів, прийняті VIII Конгресом ООН щодо запобігання злочинам 1 серпня 1990 р.;
• Стандарти незалежності юридичної професії, прийняті Міжнародною асоціацією юристів у вересні 1990 р.;
• Конвенція Співдружності Незалежних Держав про права та основні свободи людини від 26 травня 1995 р.;
• Рекомендації 11 (2000) 21 Комітету міністрів державам — учасницям Ради Європи про свободу здійснення професійних адвокатських обов'язків від 25 жовтня 2000 р.
На особливу увагу заслуговують Основні положення про роль адвокатів, прийняті VIII Конгресом ООІІ щодо запобігання злочинам 1 серпня 1990 р. У цьому документі на світовому рівні вперше було закріплено основні засади, які стосуються соціального призначення адвокатури, її організації та діяльності. Тут викладено найзагальніші принципи формування, функціонування, легалізації та діяльності адвокатів.
На думку фахівців, цей документ є еталоном для всіх національних систем адвокатури, який забезпечує їх відповідність світовим стандартам, світовому рівню організації і діяльності цього важливого інституту захисту основних прав і свобод людини'.
Відповідно до статті 3 Закону України "Про адвокатуру" від 19 грудня 1992 р., діяльність адвокатури регулюється Конституцією України, цим Законом, іншими законодавчими актами України і статутами адвокатських об'єднань.
Стаття 59 Конституції України проголошує, що кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безкоштовно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Для забезпечення права на захист від обвинувачення і надання правової допомоги у вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура. Саме це конституційне положення закладає загальні законодавчі засади діяльності адвокатури в Україні, розкриває її роль, завдання та повноваження.
Зазначена норма єдина в Основному Законі, в якій міститься слово "адвокатура". Проте ще кілька статей Конституції в тому чи іншому аспекті стосуються діяльності української адвокатури з надання правової допомоги. Так, частина четверта статті 29 Конституції України передбачає право заарештованого чи затриманого користуватися правовою допомогою захисника. Стаття 63 Конституції України гарантує підозрюваному, обвинуваченому та підсудному право на захист.
Закон України "Про адвокатуру" не містить згадки про правове регулювання діяльності адвокатури іншими нормативними актами, крім законодавчих. Проте термін "законодавчі акти", який при цьому вживається, дещо застарів, і сьогодні більш коректним слід вважати термін "акти законодавства", який крім законів охоплює і нормативні акти уряду, міністерств і відомств.
Таким чином, правове регулювання діяльності адвокатури в Україні здійснюється як законами, так і указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України, іншими гіідзаконними актами, серед яких:
• Конституція України;
• Закон України "Про адвокатуру" від 19 грудня 1992 р.;
• Кримінальний кодекс України;
• Кримінально-процесуальний кодекс України;
• Цивільний процесуальний кодекс України;
• Господарський процесуальний кодекс України;
• Кодекс України про адміністративні правопорушення;
• Кодекс адміністративного судочинства України;
• Кримінально-виконавчий кодекс України;
• Закон України "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 р.;
• Рішення Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 р. № 13-рп/2000 у справі за конституційним зверненням громадянина Солдатова Геннадія Івановича щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституцій України, статті 44 Кримінально-процесуального кодексу України, статей 268, 271 Кодексу України про адміністративні правопорушення (справа про право вільного вибору захисника);
• Ухвала Конституційного Суду України від 1 жовтня 2002 р. № 51-у/2002 про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним зверненням громадянина СІІІА Глотова Олександра Леонідовича щодо офіційного тлумачення положень статей 42, 43 Конституції України, Закону України "Про адвокатуру" і статті 1 Закону України "Про підприємництво" та визнання неконституційними положень статей 2,17 Закону України "Про адвокатуру";
• Постанова Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1993 р. № 302 "Про порядок реєстрації адвокатських об'єднань";
• Указ Президента України від 5 травня 1993 р. № 155/93 "Про положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури та Положення про Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури";
• Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 8 "Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві";
• Правила адвокатської етики, схвалені Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України 1 жовтня 1999 р., протокол від 1—2 жовтня 1999 р. № /VI;
• Постанова Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури при Кабінеті Міністрів України від 10 березня 2000 р. № 1 "Про затвердження Положення про єдиний реєстр адвокатів України";
• Вказівка Головної державної податкової інспекції України від 17 січня 1994 р. № 1 "Про оподаткування доходів адвокатів";
• Лист Державної податкової адміністрації України від 20 лютого 1998 р. № 1852/10/17-0117 "Щодо реєстрації як платників податку на додану вартість адвокатів і приватних нотаріусів";
• Лист Державної податкової адміністрації України від 16 червня 1998 р. № 7200/10/16-1118 "Щодо сплати податку на додану вартість адвокатами та адвокатськими об'єднаннями";
• Статут громадської організації "Спілка адвокатів України", зареєстрований Міністерством юстиції Української РСР 14 листопада 1990 р., свідоцтво № 6.
Звичайно, зазначений перелік нормативних документів не є вичерпним (див. дотатки).